У шкільні роки доцентка кафедри громадського здоров’я та управління охороною здоров’я Наталія Панчишин мріяла про… вінок з п’ятдесяти троянд золотої медалістки та професію вчительки. Завдяки наполегливості й старанній праці здійснилися обидві мрії. Щоправда, замість учнів – студенти медичного університету. Крім того, вже понад двадцять років виконує ще й обов’язки завуча кафедри. Загалом рідній кафедрі громадського здоров’я Наталія Ярославівна присвятила вже рівно 23 роки, прийшовши сюди у грудні 2000-го.
«Дитячі різдвяні спогади зігрівають душу»
– Наталіє Ярославівно, дуже втішена, що ви завітали до нашої «Вітальні» саме перед Різдвом, адже це ваше улюблене свято.
– Різдво я обожнюю з дитинства. Десь за місяць до Різдва ми на папірцях писали імена нашої сім’ї – мами, тата й нас, трьох сестер, скручували їх, кидали в капелюх і кожен витягав папірець. Чиє ім’я витягнув, тому мав зробити подарунок.
– Нині подібну забаву називають «Таємний Санта».
– Так, а в 1980-ті роки ми про це навіть не чули. Запровадив у нас таку сімейну традицію сюрпризів-подарунків тато. Батьки давали нам гроші й ми із сестрами бігали, шукали щось цікаве та оригінальне. Завжди намагалися вивідати, хто кому має дарувати (усміхається), та все ж це залишалося таємницею аж до Святвечора.
Свята вечеря. Тиша. У кімнаті мерехтить ялинка. Накритий стіл. Інколи до нас приїздили родичі, але зазвичай до вечері ми сідали п’ятеро. Перед вечерею завжди була молитва. Надзвичайно затишно та спокійно. Ці спогади зігрівають душу, повертають в дитинство. Зараз це я продовжую у своїй сім’ї.
– В якій родині формувався ваш світогляд? Які цінності, закладені батьками, супроводжують вас упродовж життя?
– Найяскравіше враження мого дитинства – мої батьки. Дуже добрі. І нас також виховували бути добрими, любити Бога та людей. З дитинства, коли ще не можна було, ми потайки слухали радіо «Ватикан», тато завжди вмикав в неділю Службу Божу. Потім, коли настала вільна Україна, почали ходити до церкви, тепер передаємо це своїм дітям: у моєї старшої сестри Ірини четверо дітей, у мене – троє, в молодшої Лесі – двоє. Моя мама Михайлина Василівна – педагогиня. Спочатку працювала вчителькою початкових класів, потім – у дитячому садочку. На пенсію вийшла швидше, коли вже мала педагогічний стаж. У садочку їй стало складно, адже були великі групи, понад тридцять дітей. Тож мама вирішила, що краще виховуватиме власних дев’ятьох внуків, і мала власний дитячий садочок удома (усміхається).
Тато Ярослав Дмитрович Галицький – лікар, кандидат медичних наук, доцент, викладач факультету післядипломної освіти нашого університету, один з його фундаторів. На жаль, батько досить рано й раптово пішов із життя. Випадково в нього виявили онкологічне захворювання, яке діагностували на пізній стадії: карцинома шлунку, безбольова форма. Операцію зробили, але… У 62 роки батька не стало. Це був для нас усіх страшний удар. Особливо для молодшої сестрички, яка тоді ще навчалася в десятому класі. На здоров’я тато ніколи не скаржився, але, напевно, серйозно підірвав його у Сибіру. У 1950-тих роках туди з Львівщини в товарному вагоні вивезли всю татову родину, молодшій сестрі був лише один рочок. Татові у 16 років довелося важко працювати на лісоповалі, харчуватися, зрозуміло, абияк. Згодом він був реабілітований, але здоров’я не повернеш…
Як я уже зауважувала, виховували нас батьки дуже по-доброму, але вимоги, звісно, все одно були. Зрештою, ми й самі відчували: якщо батьки в нас такі, то ми мусимо підтримувати сімейну репутацію. Я й сестри закінчили школу із золотою медаллю. У мене була більше художня натура. Понад усе любила читати: не треба було мені їсти-пити, дайте лише книжку (сміється). Подобалося також малювати. І навіть тепер люблю сісти та щось зобразити олівцем.
– У творчому напрямку не хотіли реалізовуватися?
– До художньої школи я не ходила, а ось музичну закінчила. Пригадуєте, був колись такий комод з дзеркалами – трельяж? Я в дитинстві «грала» на ньому, уявляючи, що то піаніно. Батьки дивилися-дивилися й, врешті, купили фортепіано «Україна». Тож і старша сестра, і я закінчили Тернопільську музичну школу №1. Мені навіть пропонували далі йти в консерваторію, але туди треба було вступати після восьмого класу. У мене ж була інша мрія! Тоді у школах була традиція, що випускникам, які отримали золоту медаль, одягали вінок з 50-ти троянд. Я мріяла про такий вінок і сказала: «Ні, консерваторію не хочу, хочу той вінок» (сміється). І я цього вінка добилася. Після закінчення десятого класу 1988-го року пішла вступати у наш медичний інститут.
«Поєднала медицину та викладання»
– Окрім вінка з троянд, мріяли ще й стати лікарем?
– Зізнаюся – ні. Всі десять років у школі я планувала вступати в педагогічний інститут і хотіла стати вчителькою. Від першого до десятого класу моїм класним керівником була Марія Дмитрівна Савка. Для своїх учнів вона справді ставилася, як друга мама. І я надихнулася її прикладом.
– Від першого до десятого класу одна вчителька?
– Так, це насправді унікальний випадок. Марія Дмитрівна – вчителька біології, та коли вона лише прийшла працювати в нашу школу, то місця за її спеціальністю не було, їй запропонували взяти перший клас. Коли ми закінчили третій, вона почала викладати біологію, тож вчила нас далі – і середні, і старші класи. Взагалі спогади про нашу школу №11 у мене дуже гарні. Щоп’ять років ми зустрічаємося з однокласниками. Із вдячністю згадую більшість вчителів, зокрема, вчительку хімії Ольгу Миколаївну Вихованець, вчительку географії Марію Романівну Кирничну, яка й нині при зустрічі може розповісти подробиці з нашого шкільного життя та назвати ім’я й прізвище кожного зі своїх учнів – така в неї дивовижна вчительська пам’ять!
– Чому ж усе-таки ви обрали медицину?
– Тато постійно хвилювався, кому ж він передасть усю свою велику бібліотеку медичної літератури (усміхається). І якось так м’яко, ненав’язливо переконав мене йти в медицину. Погодилася, бо вважала, що, мабуть, батьки з їхнім досвідом й мудрістю знають більше та дивляться проникливіше. Хоча, відверто кажучи, було трохи страшнувато. Але ж закінчила школу із золотою медаллю. Тато підбадьорював: «Ти маєш усі шанси, спробуй!». І я справді, як медалістка, успішно склала один іспит і вступила.
– Не шкодували з часом, що зробили саме такий вибір?
– Ніколи! Я взагалі не шкодую ні за чим. У мене такий характер. Навіщо? Що це змінить? Адже вибір уже зроблено. І треба зосереджуватися на тому, що маєш, а не перейматися тим, що могло б бути чи не бути. Інститут, до слова, теж закінчила з відзнакою.
– Навчання у виші вам давалося легко чи все ж доводилося посидіти над книжками?
– Звичайно, треба було посидіти та вивчити, але не скажу, що мені було з тим надзвичайно складно. Одначе давала собі раду. Можливо, допомогли в цьому й шкільні роки, коли навчилася добре розподіляти свій час, вміла визначити, що треба вивчити насамперед, а що можна трошки відкласти. Тож в інституті мені не було важко. Потрапила в гарну групу. Студентські роки пролетіли так швидко! Тепер ми постійно зустрічаємося. Вже одного нашого одногрупника, на жаль, немає. Життя дуже швидкоплинне…
– Серед викладачів ви мали авторитетів?
– Марія Олексіївна Лемке викладала в нас пропедевтику дитячих хвороб, була чудовою викладачкою, справді вміла навчити студентів, дуже багато нам дала для професійного становлення. Це також Віталій Зіновійович Сікора – викладач анатомії людини, Валентина Пилипівна Борак – викладачка кафедри інфекційних захворювань, Марта Михайлівна Франчук та Олексій Михайлович Масик – викладачі кафедри терапії. Взагалі всі викладачі були у нас дуже хороші: непересічні особистості, справжні фахівці. Вони нас вчили логічно мислити, часто водили до хворих. У нас було багато живого спілкування. Гадаю, що сучасним студентам його трохи не вистачає.
Після закінчення інституту пішла в магістратуру з терапії, потім в аспірантуру за тією ж спеціальністю, працювала над дисертацією й сподівалася, що буду лікарем. Та, на жаль, у клініці місця не було. Мені запропонували роботу на теоретичній кафедрі. Такий поворот став для мене дуже неочікуваним. Але вирішила спробувати. Хоча в мене все-таки жевріла гадка: може, таки переведуть у клініку.
– Довго вона вас не відпускала?
– Десь три роки я ще сподівалася. На той час була вже заміжня, мала дитину. Коли ж завагітніла другою, то зрозуміла, очевидно, моя доля така, що маю бути викладачкою, а не лікаркою. Зрештою, гадала: ти ж хотіла бути вчителькою – от і маєш. Поєднала і медицину, і викладання.
Хоча в лікарні мені дуже подобалося. У мене вже навіть були свої пацієнти. Я встигла попрацювати в нефрологічному відділенні, трохи в ендокринології. Були в мене пацієнти, які потім виїхали у США і навіть звідти телефонували, цікавилися, як я. Тобто з пацієнтами в мене складалися довірливі стосунки. Але, повторюся, я не з тих людей, що довго шкодують за чимось і бідкаються. Ні – отже, ні, це означає, що маю працювати тут. Коли ж народила ще третю дитину, то остаточно зрозуміла, що поєднати турботу про трьох діток і роботу у відділенні з нічними чергуваннями мені було б дуже складно. І вкотре переконалася: все, що робиться, – на краще. Тож так має бути.
«На кафедрі завжди підтримуємо одні одних»
– Як для вас відбувалася трансформація, коли фактично ваші вчорашні викладачі ставали колегами?
– Коли я прийшла на кафедру, її очолював професор Олександр Макарович Голяченко, який у нас часто вів лекції. Мене в колектив прийняли відразу. Хоча, зізнаюся, дуже хвилювалася. Передусім тому, що до багатьох дисциплін кафедри громадського здоров’я студенти ставляться дещо упереджено. У силу молодого віку їм доволі складно зрозуміти, навіщо їм вивчати соціальну медицину, яка наголос ставить і на статистичних даних чи організацію охорони здоров’я. У студентські роки, звичайно, більше цікавить клініка. Зрештою, я була такою ж (усміхається). Тому й з певною пересторогою бралася до роботи на цій кафедрі. Можна сказати, знайомилася з нею заново.
– Як відкрили для себе соціальну медицину – одну з дисциплін, яку викладаєте?
– Коли працювала над своєю кандидатською дисертацією, присвяченою внутрішнім хворобам, довелося опрацьовувати багато статистичного матеріалу. Якщо б більше заглибилася в цей предмет, коли вивчала його, мені було б значно легше писати дисертацію. Тоді переконалася, що ця дисципліна справді дуже потрібна. І не лише при написанні наукової роботи. Адже ми не знаємо, з чим у житті зіткнемося, хто де опиниться й що в той чи інший момент буде потрібно. Лікарям теж потрібно іноді написати звіт чи навіть статтю, треба обробляти певний матеріал. Якщо знаєш, як працювати з тим матеріалом, зробиш все швидко та легко. Якщо ж ні, то доведеться шукати когось, хто допоможе. Тож дуже хотілося б, аби молодь розуміла: якщо пропонують їй певні знання – варто їх усе ж брати. Водночас, звичайно, є студенти, які ретельніше вивчають демографічну ситуацію, безпеку пацієнтів – напрямок громадського здоров’я, що цікавить і мене. Під моїм керівництвом вони пишуть тези для симпозіумів, конференцій, статті, виступають на конгресах студентів і молодих науковців та досягають успіхів.
– Щойно прийшовши на кафедру, ви, по суті, відразу почали виконувати й обов’язки завуча. Це величезний обсяг роботи! Як вдається впродовж років з усім цим давати раду й не вигоріти?
– Я добре знаю цю роботу, вона мені подобається. Іноді справді трапляються моменти, коли втомлююся, бо забагато беру на себе. В мене вже виробилася така звичка: краще зроблю сама, ніж потім маю перевіряти за кимось (усміхається).
У нас дуже хороша кафедра. Хоча іноді доводиться чути, як інші кажуть, що в нас тут усі своєрідні (сміється). Колектив дружний, гарні люди в нас працюють: і підтримати вміють, і як треба – замінити. Наша доцентка Ольга Несторівна Литвинова займається волонтерською роботою й нас залучає до того. Зокрема, військовим на фронт робимо чаї. Ольга Несторівна насушила калини, хтось приніс шипшину, інший – ще щось. Чай чорний купуємо, додаємо туди плоди та трави й фасуємо у пакетики. Студенти нам теж допомагають. Одну партію вже відправили, робимо другу. Зараз така погода, що оздоровчий чай нашим хлопцям дуже стане в потребі.
Словом, гарний у нас колектив. Немає такого, щоб хтось на когось ображався. Ми вже всі стільки років разом, що навіть знаємо, хто про що думає (сміється). Навіть якщо й трапляються якісь конфліктні ситуації, стараємося їх відразу вирішувати. Та зазвичай ми на кафедрі дуже підтримуємо одні одних, допомагаємо: хтось знає, як зробити краще, – підкаже іншому. Свої здобутки не ховаємо, а ділимося ними з усіма. Скажімо, комплекти навчально-методичних матеріалів лежать у папочках – бери та користуйся, вони для всіх. Не кожен викладацький колектив може таким похвалитися. Це, до слова, запровадив у нас професор Аркадій Гаврилович Шульгай, який очолював нашу кафедру впродовж 2003-2014 років. У нас такого немає, що кожен сам за себе. Впевнена, що так і треба всім жити.
«Відновлююся завдяки молитві»
– Діти обрали ваш шлях?
– Ніхто. У мене троє дітей: два сини та донька. Всі розумні, здібні. Хлопці вибрали напрямок комп’ютерної інженерії. Це їх цікавить. Я нічого не мала проти. Теперішні діти чітко знають, чого вони прагнуть. Старший Володимир, йому 28 років, зараз у Нью-Йорку. Поїхав туди за програмою Work and Travel ще після закінчення третього курсу технічного університету. Сам знайшов фірму, пройшов співбесіду. Він вільно володіє англійською мовою, до слова, вивчив її самотужки, без жодних курсів чи спецшколи. Поїхав раз – і сподобалося. Потім спробував ще вдруге. І залишився, знайшов себе там. Там і одружився. Я вже маю внука Данилка, якому зараз півтора рочку. Невістка теж українка, навіть з Тернопільщини, але зустрілися та познайомилися вони в Америці. Ми торік з донькою на кілька місяців їздили до них – на хрещення внучка.
Другий син Ярослав закінчив уже магістратуру технічного університету. Має також досить цілеспрямований характер: ще у восьмому класі, поставивши собі за мету навчитися грі на скрипці, досить швидко опанував цей музичний інструмент. В його коло інтересів входить і музика, і програмування, і автосправа. Але ще наразі не визначився, що конкретно робитиме далі.
Молодша донька Софія зараз навчається на четвертому курсі Західноукраїнського національного університету, обрала спеціальність «Бізнес-комунікації та переклад». У неї є справжній дар до мов. Знає англійську, німецьку, польську й сама вивчає корейську мову, дуже їй вона подобається.
Чоловік мій теж не має стосунку до медицини. Він працював на автозаправній станції «Укрнафта», але 1 жовтня 2022 року в нього стався інфаркт. Щастя, що я вже повернулася із США. Чоловік, як і я, трудоголік, постійно знаходив собі роботу. А тут ще й привезли його найкращого друга, який загинув на Донецькому напрямку… І серце не витримало. Зробили кілька операцій. Зараз чоловік почувається краще, дякувати Богу. Та звичайно, так працювати йому вже не можна.
– Де знаходите сили переживати такі складні моменти? Як відновлюєтеся після них?
– На початку війни я схудла на 12 кілограмів. У такому сильному стресі тоді перебувала. Коли починалося оте виття сирени, не знала куди подітися. Зараз наче трохи спокійніше, але коли лунає сирена, в мене всередині знову все перевертається. Як відновлююся? Завдяки молитві. Не можу без неї. Дуже мене також підтримує те, що я співаю в церковному хорі парафії Всіх Святих українського народу (УГКЦ). Я її відвідую вже понад 20 років, щойно спорудили капличку біля нашого будинку. Згодом ми переїхали, але я все одно туди ходжу, вже у храм, бо мої хористи кажуть: «Ми тебе не відпустимо» (сміється). Тож мушу зранку вставати на годину раніше, щоб зібратися та спокійно туди доїхати. Раз на тиждень ми також збираємося на репетицію.
Підтримують мене й діти. Нинішня молодь уміє якось спокійніше до всього ставитися, не знаю, як їм це вдається. Люблю посидіти також з книжкою. Читання на певний момент переносить у цілком інший світ, мозок відпочиває, перезавантажується – й стає легше. Хоча, як насправді можна забути, що в ХХІ столітті у центрі Європи триває війна? Це дуже важко.
– Ваше побажання на Різдво, гадаю, очевидне?
– Так, у нас всіх єдине бажання – щоб нарешті настала наша Перемога, щоб був мир. Щоб ніколи більше не повторилася ця страшна війна. Щоб наші діти були щасливі й здорові, а в наших сім’ях панували затишок і спокій. Хочу побажати, щоб ми розуміли один одного: викладачі – студентів, а студенти – викладачів, щоб між нами була цілковита взаємоповага та взаємодовіра. Віримо, що добро переможе те зло, яке зараз панує. Завжди треба вірити, що все-таки настане та світла хвилина, ми будемо щасливі, а Україна нарешті посяде своє належне місце у світі. Тож бажаю всім, щоб ми жили в мирній, щасливій, багатій Україні, але завжди пам’ятали, яку ціну віддали за це.
Мар’яна ЮХНО-ЛУЧКА